Про Миколу Васильовича Гоголя (1809-1852) написано десятки книг та тисячі статей. Життя його відновлено до найменших подробиць, тексти його проаналізовані, прокоментовані та проінтерпретеровані, герої його давно перетворилися мало не на фольклорні персонажі. Здавалося б про великого письменника сказано все, але минає час, і нові покоління читачів та дослідників відкривають Гоголя наново. Гоголь був не просто художником, але художником-мислителем, художником-проповідником, художником-пророком. В історичній перспективі гоголівська творчість розкривалася поступово, оголюючи з часом все більш глибокі свої рівні. Для безпосередніх його продовжувачів, представників так званої натуральної школи, першорядне значення мали соціальні мотиви, зняття усіляких заборон на тему та матеріал, побутова конкретність, а також гуманістичний пафос в окресленні «маленької людини». На рубежі XIX і XX століть з особливою силою розкрилася християнська філософсько-моральна проблематика гоголівських творів, згодом сприйняття творчості Гоголя доповнилося ще відчуттям особливої складності та ірраціональності його художнього світу та провидницькою сміливістю та нетрадиційністю його образотворчої манери. «Гірким словом моїм посміюся» - ця цитата зі старозавітної Книги пророка Єремії, яка на пропозицію М. Погодина була поміщена на надгробну плиту Гоголя, є точною метафорою долі великого письменника. Комічне у його книгах (особливо зрілих) несе у собі трагедію - трагедію неможливості землі втіленого ідеалу. Сам Гоголь у цю неможливість який завжди вірив, але сам трагічний фінал життя художника став її апофеозом. Володимир Набоков писав: «Проза Гоголя щонайменше чотиривимірна. Його можна порівняти з його сучасником математиком Лобачевським, який підірвав Євклідів світ...». Все це зумовило величезну та постійно зростаючу роль Гоголя у сучасній світовій культурі.