«… Коли іноземці виявляли покоївку Лізу, то зовсім не хотіли покращувати її англійську або французьку вимову, а відразу пропонували гроші, щоб вона надала їм дріб'язкову послугу. Вони, тупі, не могли зрозуміти, чому Ліза відмовляється. Якомусь настирливому бельгійцю Ліза роздратовано пояснила, що займається цим за коханням, а не за гроші. Бельгієць погодився, що з кохання, звичайно, краще, хоча зрештою обходиться дорожче, але він з кохання теж згоден. Ліза ж їдко помітила, що він їй не подобається. Примітивний бельгієць дуже здивувався, як він може не подобатися, коли він має старовинний фламандський замок під Антверпеном і завод з виробництва пральних машин. Бельгієць був не гіршим варіантом, він приїхав – поїхав, а ось готельний охоронець Альоша, який гордо називав себе сек'юріті, знаходився в готелі постійно, але і він був не найгіршим, бо існував ще Дмитро Савич. Він приходив у готель для ділового контакту з тим самим дебільним бельгійцем, щоб придбати в нього, звичайно, не пральні машини, а замок під містом Антверпеном. Але Дмитро Савич побачив Лізу і відразу забув про славне місто Антверпен, хоча це місто навіки прославлене тим, що в ньому проживав і працював великий Пітер Пауль Рубенс. Дмитро Савич побачив Лізу у форменому одязі, у мереживному чепчику та мереживному фартуху, з японським пилососом у руці, і поставив розумне запитання: – Ви що тут робите? Вам з такою королівською зовнішністю працювати покоївкою?! …»