Спочатку я мріяв про суперництво з Достоєвським. Сподівався, що розкрию перед світом шалені та загадкові душевні боріння, а світ замре, вражений. Але незабаром я зрозумів, що ми вже пройшли точку, яку зафіксував Достоєвський, — пройшли в тому сенсі, що дегенерація захопила нас далі. Для нас зникло саме поняття душі, вірніше, воно тепер є в якомусь хімічно перетвореному і на диво спотвореному вигляді. Ми знаємо лише кристалічні елементи душі, що розпалася і розтрощена. Сучасні художники висловлюють цей стан, мабуть, навіть відвертіший, ніж письменники: Пікассо — чудовий приклад на підтвердження сказаного. Тому для мене виявилася неможливою сама думка писати романи і так само неможливим — приєднатися до різних літературних рухів в Англії, Франції, Америці, бо всі вони вели до безвиході. З щирою чесністю зізнаюся, що відчув себе вимушеним, спостерігаючи розрізнені елементи життя, що розпалися, — я говорю про життя душі, не про життя культури, — поєднувати їх за власним моїм малюнком, використовуючи власне моє розпалося і розбите «я» з тією ж безсердечністю , з тією ж безоглядністю, з якою готовий я був використати все сміття навколишнього світу феноменів.