Легенда про обмінені голови протягом кількох століть користувалася популярністю на Сході, переходячи з країни в країну і від народу до народу. Вперше ця легенда зустрічається в санскритській збірці XII в. н. е. "Шукасаптаті". У XIV ст. вона перекочує до Ірану і з санскриту перекладається перською, яка в ті часи грав таку ж роль на Сході, як у середньовічній Європі — латинь, і виходить у збірці «Туті наме» («Книга папуги») Зія-уд-Діна Нахшабі. Незабаром вона поширюється цілою низкою країн Сходу. З наступних численних переробок найбільшою популярністю користується «Тути наме» Мохаммада Кадірі, яка з'явилася наприкінці XVIII ст. перською та кількома новоіндійськими мовами. У тому ж столітті легенда проникає в Середню Азію двома шляхами через Іран і через Індію. Спочатку вона з'являється в Туркменії, арабською мовою, а також у манускрипті «Тюрки Тоті наме», існує вона і в народній творчості інших тюркських народів. Після царювання в Індії тюркської династії бабуридів, у XVI–XVII ст., легенда знову повертається на батьківщину. У зв'язку з розвитком національної самосвідомості індійців дедалі більше зростає інтерес до культурно-історичних пам'яток, зокрема і до «Казок папуги». У 1803 р. легенда виходить мовою урду, однією з найпоширеніших новоіндійських мов, у книзі Сайда Хайдар-Бахша Хайдарі «Тона Кахані». Останній варіант витісняє решту і стає канонічним текстом.