Для об'єднання трьох японських пам'яток в одному томі російського перекладу є досить вагомі підстави, хоча в ідейній та літературній спрямованості кожного з них є певна своєрідність. Уважний читач, можливо, вже помітив, що назви всіх трьох збірок закінчуються кі (літер, «запис»). Це дає право стверджувати, що запропоноване об'єднання трьох творів цілком органічно не лише з погляду сучасного дослідника та перекладача. Більше того, багато історії з «Хоке кенкі» з дуже незначними змінами перекочували до цієї збірки з «Ніхон рейки» та «Одзе гокураккі». Нічого тут дивовижного немає, бо атомічна структура трьох пам'яток досить схожа. Як усвідомлювана одиниця побудови виступає окреме переказ, але, включене в комбінацію, воно може зміщувати свої «внутрішні» акценти. Так, розповідь про юнака, який не міг запам'ятати один ієрогліф «Сутри лотоса», оскільки він по недбалості спалив його лампою в попередньому народженні, в «Ніхон рейки» читається як ілюстрація до взаємозумовленості діянь минулого і нинішнього життя, а в «Хоке виступає як розповідь про диво, створене сутрою. Таким чином, середньовічні збірки буддійських легенд пов'язані між собою не лише своїм «духом», а й «плотью» — частинами тексту, що кочують із твору в твір. Текст таких пам'яток принципово відкритий, бо він насправді не має конкретно-історичного героя. Герой збірки — це не людина, а ідея, яка «мешкає» у просторі, часі та суспільстві.