У «Випаданні з часу» Девід Ґроссман створив драму, що суперечить жанру, — частково п’єсу, частково прозу, чисту поезію — щоб розповісти історію батьків, які втратили скорботу, які намагаються знайти своїх втрачених дітей. Це починається в маленькому селі, на кухні, де чоловік оголошує своїй дружині, що він виїжджає, вирушаючи в подорож на пошуки їхнього мертвого сина. Чоловік, якого називають просто «Людина, що йде» — крокує все ширше кола по місту. Один за одним усілякі городяни вступають у ногу з ним (Мережа, акушерка, літня вчителька математики, навіть Герцог), переживаючи кожен свою втрату. Учасники пішоходів піднімають питання про горе та втрату: чи можна перемогти смерть інтенсивністю мови чи пам’яті? Чи можна хоч на мить покликати мертвих і звільнити їх від смерті? Відповідь Гроссмана на такі запитання — це гімн цим героям, які зрештою знаходять розраду й надію в спільному акті порушення герметичної роздільності смерті. Для читача розрада в їхній гучній життєвій силі та в дарі оповідання Гроссмана — царині, де втрата — це не просто відсутність, а власна життєва сила.