«З маминого похорону минуло півроку, і обтяжена Женькою та пічкою Леля зрозуміла, щочас ставиться до людини глибоко наплювально. Що йому, часу? Поспішає собі, біжить, ніби попереду безкоштовно дають ковбаси, скільки хочеш. Годинник розбігається, як ртутні кульки з розбитого термометра. Неможливо зловити їх, скласти щільно, красиво, без порожнеч. Страшно подумати, скільки годин крадуть у людини нелюба робота і домашня суєта. Ось у Женьки час широке і ласкаве. У дитинстві завжди так. У дитинстві кожна хвилина має значення. Женька за хвилину встигає поставити сто запитань і одночасно щось наробити…»