Кожна людина хоч раз у житті та забажала забути ЦЕ. Неприємний епізод, образу, погану людину, непристойний вчинок і багато чого іншого. Щоб у сухому залишку виявилося так, як у героя знаменитої кінокомедії: «тут – пам'ятаю, а тут – не пам'ятаю»… Ось і роман Олени Сазанович «Все хокей!», журнальний варіант якого побачив світ у недавньому номері літературного альманаху «Подвиг», присвячений не лише хокею. Точніше, не стільки хокею, скільки деяким особливостям світорозуміння, що стимулюють бажання/здатності забувати все неприємне. Або як напівбог, що практично одне й те саме. Він йде по життю граючи, не помиляючись у своєму розумінні цього життя. А якщо й роблячи, то анітрохи не каючись через такі «дрібниці»: «Не я для світу, а світ для мене». Подібної життєвої філософії його вчила мати, ще з дитинства: «Жаль… тягне назад. Людина досконаліша за рослин і тварин. І тому не повинен звертати на них уваги, щоби не уподібнюватися їм. Але, якщо людина хоче стати великою, вона не повинна звертати уваги і на людей». Тому змалку мати не лише вчила його індиферентному розуму, але й усіляко охороняла від негараздів та неприємностей. Фінал, як і у всіх творах Олени Сазанович, несподіваний та стрімкий. І також традиційно для автора, роман виписаний з тонкими, імпресіоністськими промальовуваннями деталей на експресивному брейгелівському тлі, де психологізм є сусідами з детективними загадками, а герої постійно міняються місцями, характерами, вчинками.