«Задум зрів три дні та три ночі. Вдень він носив його в умі, як грушу, що визріває, а ночами випускав повисіти в нерухомому повітрі, срібному зірками, свіжіти і наливатися соками під сільським місяцем. У передсвітанковій тиші він усе ходив і ходив навколо плоду своєї уяви. На четвертий ранок він дотягнувся до нього незримою рукою, зірвав і поглинув без залишку. Він поспішно встав і спалив усі свої старі листи, вклав якийсь одяг у валізку і одягнувся у вечірній костюм і краватку з відливом воронова крила, немов у траур. Спиною він почув присутність дружини в дверному отворі, що спостерігала за його п'єською очима критика, який міг будь-якої миті схопитися на сцену і припинити виставу. Проходячи повз неї, він пробурмотів: – Вибач…»