«То ви хочете знати все «чому» та «з чого б це» ірландців? Запитуєте, що робить їх такими? Ну, тоді слухайте. Я знав, власне, лише одного, проте ми зустрічалися сто сорок чотири ночі поспіль. Давайте ближче: вдивіться в цю людину і, можливо, побачите цілий народ, що виходить із сірої мряки, щоб знову сховатися в тумані; бережись, ідуть! Глянь-но, вже пройшли! Ірландця звали Нік. Восени 1953 року я складав у Дубліні сценарій. Кожен божий день я сідав у таксі і проїжджав тридцять миль, що відокремлювали річку Ліффі від сірої садиби в георгіанському стилі, де мій режисер, він продюсер, тримав мисливську зграю. Осінь, зиму і початок весни я писав по вісім сторінок на день, вечорами ми їх обговорювали, а ближче до півночі, готовий повернутися до готелю «Ройял Ібернієн», я будив кілкокську телефоністку і просив поєднати з найтеплішим (хоч і неопалюваним) місцем селищі…»