Справа у тому, що мене дуже цікавили ці бетонні плити. Я щоразу перестрибував через них дорогою до школи — перестрибував, щоб не отруїтися. Це у мене звичку. Дорогою до школи головне — не скучити, от і стрибаєш, а через роки, коли сюди повернешся, згадаєш про це і бачиш: вони на колишньому місці, люди, що «поховані» під тротуаром. Адже там помічені прізвища [виробників]. Це мені, мабуть, і згадалося — і сталося оповідання.