«Ми стали нерозлучними. Якось уночі я проводжав її. Ми тішилися, сидячи на огорожі біля могили. Раптом її тіло обм'якло, і вона впала в кущі яскравих осінніх квітів, висаджених поряд із надгробком. Не в силах утримати її, я впав зверху, встигнувши захистити її голову від удару. Коли до мене дійшло, що вона знепритомніла, то не придумав нічого кращого, ніж ударити її по щоці і зараз же поцілувати. В мені заговорили знання, почерпнуті з фільмів та дитячих казок, коли ляпаси по обличчю та поцілунки піднімають з одра. Я вперше бив жінку, бив, чергуючи удари з поцілунками». У нових та написаних раніше оповіданнях Олександра Снєгірьова життя то б'є, то цілує, б'є та цілує героїв. Бити і цілувати — блискуча метафора життя, відкрита Снєгірьовим.