Твори Юза Олешковського довгий час, аж до середини 90-х, видавалися невеликими тиражами тільки за кордоном. І це драматично і смішно, як і сама його проза, адже вона (так само, як твори Зощенка та Віден. Єрофєєва) призначена скоріше для «внутрішнього вживання». Там, де російська людина реготатиме чи мало не плакатиме, американець чи європеєць лише знову відзначить свою нездатність зрозуміти «цей загадковий народ». Герої Алешковського – роботяги, мудреці та стихійні філософи, які постійно перебувають у стані локальної війни з абсурдом «совкового» життя і завжди виходять з неї переможцями. Їхні химерні історії, присмачені раблезіанською іронією автора, – частини єдиного монологу – сповіді; це мова вулиці та зони, комунальних кухонь і совканцелярій, мова та голос, за словами Бродського, «російської свідомості, криміналізованої національним досвідом… знущається над самим собою і, отже, не до кінця знищеного».