«Я пишу, щоб згадати минулі історії та посміятися над ними або перетворити їх на інші, придумавши новий кінець», – зізнавався Роберто Боланьо. Ці слова письменника цілком можна віднести до обох включених до книги творів, хоча нічого смішного в них немає . Навпаки, якби не тонка іронія Боланьо, вони справляли б важке враження, оскільки в них йдеться в основному про похмурі 70-і роки, коли в Чилі відбувалися вбивства і пропадали люди, а також про відлуння цього часу, коли пам'ять і бажання помститися не дають спокою. І нехай дійовими особами романів є письменники, поети, критики, інші персонажі літературного та навкололітературного середовища, занурені у свій замкнутий світ, ніщо не може захистити їх від гіркої дійсності. чиє «ім'я спливає в судовому розслідуванні у справі про тортури і зниклих безвісти», і, хоча правосуддя над ним так і не відбулося, відплата наздоганяє його в особі похилого віку – колишнього поліцейського при демократичному уряді Альєнді.