«Не входите до під'їзду, бо вас може знудити. У напівтемряві лежить моє велике, поки що м'яке й податливе тіло, яке не встигло охолонути. Повернені шкарпетками всередину ноги з неприродною старанністю витягнуті. Одну руку я викинув угору і злегка вбік, а друга лежить як доведеться, нітрохи не бентежачись незручністю пози. У голові в мене — здорова діра; волосся злегка обпалило пороховим полум'ям (в упор бив! контрольний постріл — за всіма правилами душогубської премудрості!); на стіні, густо пофарбованій у стандартний зелений колір - великі в'язкі краплі крові. Чорна липка калюжа навколо голови посмикнулася глянсовою плівкою і вугільно блищить у світлі рідких промінців, що пробиваються крізь щілини в дверях. Бр-р-р! Видовище не із приємних! Не входьте в під'їзд, а якщо вже увійшли, то біжіть відразу геть звідси, дзвоніть у міліцію, викликайте швидку (або найповільнішу — все одно пізно) допомогу, кричіть від жаху, плачте, блюйте за рогом, непритомнійте, але робіть хоч щось! Хоч що-небудь, аби я прокинувся, бо цього не може бути насправді! Ні! Я просто сплю… Сплю і ніяк не можу прокинутися… Треба постаратися, понатужитися щосили… Ну ж!..»