Коли погана, як чума, не розбирає меж... Коли не можна вірити рідним мундирам, але можна і треба вірити знайомим ворогам... Коли вороги, відсунувши вікові чвари, встають спина до спини проти загальної страшної загрози... І коли розмірковувати вже ніколи, бо бій уже гримнув... Тоді може статися всяке. І воно – повірте – трапляється. З нізвідки виникають командувачі, а кавалеристи годують чорним вівсом ненажерливих бронзових звірюг. Хтось кидає останню ставку на чужу пиху і виїжджає назустріч трьом полкам, щоб урвати, видобути, викроїти дорогоцінні секунди. Хтось вростає в обмерзлі схили і стримує, стримує, стримує черговий натиск білоокої смерті. Здавалося б: скільки боїв відгриміло вже на сторінках «Відблисків Етерни»? Але це не схоже на інші. І залежить від нього теж значно більше. І так хочеться думати тим, хто йде в цей бій, що хоча б за їхніми спинами все гаразд! Стихають гармати, спалахують багаття. Маршал Алва сміється, бригадир Прідд усміхається. Робер Епіне щасливий вперше за багато років, Марсель Валме йому майже заздрить. Руперт фок Фельсенбург отримує назад кішку і думає про кохання, Арно Савіньяк примудряється відшукати чужу пропажу та ще дещо. Меліт дивиться на золоту квітку, а Селіна – на кільце з дивним знаком. Ще зима, але день уже росте, а ніч тане…