Твір, написаний яскравим російським публіцистом початку XX століття, що ставить тему боротьби зла з добром надзвичайно відверто, незвично для сучасного читача, загодованого целулоїдною літературою смутного часу. Саме ця відвертість і викликала змову мовчання, що об'єднав два, здавалося б, непримиренні табори: радянських більшовиків і прозахідних демократів. Видається важливим у цьому контексті з'ясувати, а кого, власне, розумів під цими ворогами автор-монархіст. Хто вони у його історіософській концепції? Більшовики? Сказати так означає нічого не сказати. Більшовизм був багатоликим явищем, черпав сили з різних джерел. Однією з найважливіших підживлень його, як вважав Садовської (і небезпідставно!), була інтелігенція; не вся, звичайно, лише частина, проте, на жаль, більша, краще організована, галаслива, криклива, агресивна, так звана інтелігенція, що хизується собою, гидує народом, простим життям, споконвічними традиціями. .Тема, піднята автором, розкриває коріння обох політичних течій, показує їхню духовну спорідненість і єдину людиноненависницьку суть. Важливо зрозуміти, що зло має багато осіб і серед них найяскравіші та найвитонченіші — це комунізм і демократія. Саме тому обидва автори опинилися фактично під забороною і в комуністичному СРСР, і в ельцинській Росії.