«— Анрі, що ти робиш? — спитав Ройтман.— Любуюсь заходом сонця, Євгене Львовичу.— Де?— На сопках.— Я велів тобі додому йти. Чотири години тому, між іншим.— Я не думав, що ви так швидко приїдете, Євгене Львовичу, вибачте. Зараз іду.— Ти знаєш, що в селі коїться? Ні. А щось коїться? — Не те слово! У них дівчина якась пропала. Збираються шукати всім світом. Грішать на тебе.— Євгене Львовичу, я не їм дівчат. Я їх не їв навіть одинадцять років тому. — Не сумніваюся. Тільки місцеве населення не в курсі твоїх кулінарних уподобань. Вони чомусь вважають, що той, хто покусував армію Кратоса і зжер пасажирський корабель, може й дівчиною закусити. — Неправі, — зауважив я. Можливо самосуд. Тож я викликав поліцію. І тобі набагато вигідніше потрапити мені з поліцією, ніж місцевим жителям…»