«Цей собор — компендіум неба та землі; він показує нам згуртовані лави небесних жителів: пророків, патріархів, ангелів і святих, освячуючи їх прозорими тілами нутрощі храму, оспівуючи славу Матері і Сину…» — писав французький письменник Ж. К. Гюїсманс (1848–1907) - Роман «Собор» (1898). Книга відноситься до «католицького» періоду у творчості автора і є до певної міри твором автобіографічним — втім, як і дві попередні її частини: роман «Без дна» (Енігма, 2006) та роман «На шляху» (Енігма, 2009). І все-таки головний герой цього роману, мабуть, собор. Образ Шартрського собору (Нотр-Дам де Шартр) постає зовсім не в тому звичному обивательському світлі, в якому його намагаються уявити туристичні путівники,— містично налаштований автор бачить у ньому насамперед втілене в камені Переказ. Саме в цьому сенсі він і аналізує сакральну архітектоніку, скульптуру і живопис храму, його езотеричну емблематику, зафіксовану в розетках і вітражах, занурюється в детальну екзегезу цього монументального теологічного Писання, зведеного на останках кельтського святилища, вникає в потаємний зміст : усіх цих демонів, горгулій, грифонів, гарпій та химер. Твір насичений екскурсами в історію чернецтва, численними цитатами з праць Отців Церкви та середньовічних хроністів, роздумами про католицьку літургіку та символізм храмового мистецтва. Представлена в романі широка панорама християнської містики та різних релігійних течій зажадала докладних коментарів, при складанні яких редакція вирішила не обмежуватися сухими лапідарними відомостями про ті чи інші історичні особи, а віддати перевагу мініатюрним, часом майже художнім агіографічним статтям. у Франції я вважаю твір Гюїсманса, цього героя і мученика декадентства, нескінченно далекого від сучасної вульгарності. Гюїсманс цікавіший і глибший за “модерністів”, — писав М. Бердяєв. — Ніхто ще не проникав так у літургійну красу католицтва, не тлумачив так готики. Одне це робить Гюїсманса великим письменником».