Головні герої не політики, не солдати, не філософи. Головні герої — діти, які запам'ятовували найяскравіші та найтрагічніші моменти тієї війни. Не самі події, а те, що відчували. “Я пам'ятаю маму. Коли її вели на розстріл, вона просила: „Дочку відведіть… Закрийте доньці очі…“,— згадує одна з героїнь». А я не плакав, коли падала бомба, я тупав ніжкою і примовляв: «Я житиму! Я буду жити!". І ці спогади дитячі, беззахисні, вщент оголюють і викривають «людське божевілля у формі війни». хлопчику? Його сніжком заносить. У його очах каламутиться світло. Він навіть хліба не попросить. Він теж знає: хліба немає!