«Всі останні дні з кордону йшли повідомлення, одне тривожніше за інше, проте командувач Білоруським особливим військовим округом генерал армії Дмитро Григорович Павлов, дотримуючись інструкцій Генштабу і наркомату оборони, всіляко перешкоджав будь-якій ініціативі командирів армій, корпусів і дивізій, розквартованих поблизу кордонів. вживати будь-яких заходів, спрямованих до приведення військ у бойову готовність. І хоча серце щеміло, і розумом він розумів, що все це не на добро, найбільше Павлов боявся, що будь-який його відступ від наказів зверху може бути розцінений як провокація і бажання зірвати процес мирних відносин з Німеччиною. Та й Сталін останнім роком помітно охолодів до нього, особливо після оперативно-тактичної гри на картах, виграної у Павлова Жуковим. А якщо врахувати, що багато командирів, що воювали в Іспанії, після повернення на батьківщину постали перед військовим трибуналом хтось за зраду, хтось за троцькізм, а Павлова чаша ця минула, і, більше того, йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу, з комдівів зробили в генерали армії і призначили командувати одним із найвідповідальніших військових округів, то падати б йому довелося в таку прірву, з якої живими не повертаються...»