Збірка прозових текстів "Імітатор голосів" (1978) стоїть особняком у літературній спадщині Т.Бернхарда. З появою книга була сприйнята як щось Бернхард не властиве, йому не органічне. Ці дивні історії, що скидаються чи то на газетні нотатки з розділу "Події", чи то на макаберні анекдоти, чи то на страшилки-"билички", розказані безособовим оповідачем, що іноді ховається за настільки ж безособовим «ми», у навмисне нейтральному, сухо -документальному тоні. Сам письменник характеризував ці тексти як "сто чотири вільні асоціації та вигадки, не позбавлені філософського початку". Їхній похмурий колорит і сконцентрованість мікросюжетів навколо теми божевілля та смерті можуть придушити читача, але можуть і розсмішити його, захопити тією самою нісенітницею «життєвих» та історико-анекдотичних ситуацій, які невпинно вигадує чи парафразує автор. (А.Белобратов. Томас Бернхард: Двадцять років по тому)