Зазвичай саме тут починалася рапсодія; струни набухали б; груди були б стиснуті з великим почуттям: Новела не вмерла; воно живе! Я утримаюся. Якщо вас взагалі цікавлять історії премії О. Генрі 2005, ви вже є прихильником короткої прози і знаєте, що вона жива й процвітає (поки ви можете відстежити її у все менших і менших пресах, до яких його часто відносять до нижчого рівня). Якщо за останнє сторіччя помітний спад оповідання, то це пов’язано зі зниженням публічності та прибутковим потенціалом, а не якістю. З точки зору продажів і загального профілю, збірка оповідань не може йти в ногу з романами чи поп-публіцистичними творами, але вона все одно набиває дупу поезії на всіх фронтах і, як і поезія, залишається загалом більш авантюрний, плавний і життєво сучасний, ніж його романний старший брат. Огляд цих історій з точки зору їхньої якості здається зайвим – те, що вони приголомшливі, є простою проблемою. Вступаючи до свого вісімдесят п’ятого року, The O. Henry Prize Stories постійно збирає – я не скажу, що найкращий короткий проз, але він збирає безперечно вишуканий короткий проз, опублікований у США та Канаді. Ми визнаємо, що можуть бути кращі історії, які залишаються поза увагою або навіть (ах!) неопубліковані, що не применшує видатності зібраних тут. Це до біса гарне читання. Цьогорічне видання було відредаговано та представлено Лаурою Фурман, а журі складалося з відомих письменників Крістіни Гарсіа, Енн Патчетт та Річарда Руссо. Він присвячений Чекову на сторіччя його смерті, що цілком можна передбачити, враховуючи його повсюдний вплив на коротку форму. Окрім освітніх нотаток письменників про їхню роботу, видання 2005 року містить есе кожного з суддів про їхню улюблену історію та глосарій великих і малих літературних журналів, який стане цінним джерелом як для письменників, так і для читачів.Якщо якість Загалом, здається, найкраща корисність, яку може мати рецензія на оповідання про премію О. Генрі, — це виявити спорідненість між ними та побачити (а) про що письменники були змушені писати минулого року, (б) які редактори були змушені публікувати, і (c) які літературні органи зараз у моді. Слово для мудрих: якщо ви хочете виграти премію О. Генрі, невпинно підкоряйтеся New Yorker, який спочатку опублікував принаймні шість із двадцяти історій тут, з комфортом перемігши срібних медалістів The Kenyon Review і Zoetrope, які мають чудові (хоч і жалюгідні порівняно) дві історії кожна. Не менше чотирьох історій у томі обертаються навколо музики, усі з яких глибоко вдячні, жодному не довіряють. Атмосферну історію Майкла Палмера «Золота ера розбитого серця» переслідує пісня закоханого далекобійника, яка лунає всюди в місті, зруйнованому через від’їзд дружини оповідача. «Цією піснею наповнився мій дім до карнизів», — стверджує він своїм стриманим, ліричним тоном, і нею наповнюється й оповідання: «Проза, як місто, «пласка, як конверт», а пісня далекобійника мій особистий фаворит, «Fantasy for» Бена Фонтена Одинадцять пальців» — це еліптичний, багатодеталізований ескіз персонажів у дусі Міллгаузера чи Гемона про переплетені долі двох одинадцятипалих піаністів у Відні дев’ятнадцятого століття, зануреного в усіляку параною, політичну та етнічну напругу та застарілі забобони. У «Сфінксах» Тімоті Крауза, надзвичайно впевненій і непідданій класифікації історії, уроки гри на фортепіано, любовні зв’язки та тонкі емоційні маневрування переплітаються разом із дедалі більшою складністю, доки вони не стають нерозрізненими, музика є порятунком і знищенням, чистим силу та прораховану метафору: парадокс, химера, сфінкс. І «Desolation» Гейл Джонс розповідає про первісну, відчужену сексуальну зустріч під час концерту Death in Vegas, хоча це перехресне посилання на другу Тип історії, яка значною мірою інформує цьогорічний том, історія про спільноту/вигнання, до якої ми тільки зараз підходимо. Багато історій в The O. Henry Prize Stories 2005 обертаються навколо питань спільноти, але не традиційної, фіксованої спільноти – ці історії розповідають про тимчасові спільноти, які виникають у часи кризи, а також про спільноти, створені мандрівниками, незнайомцями, душами в духовному та фізичному вигнанні. Найулюбленіша «Мудлавія», повість про дорослішання Елізабет Стакі-Френч, знаходить молодого хлопця і його матір на курорті, наповненому сумнівними, захоплюючими персонажами колоритного вигляду та тінистого походження – повільно, далеко від їх владного батька та чоловіка, ми спостерігаємо, як вони оживають до власних бажань, бажань, які цей чужий контекст був необхідний для того, щоб вивести назовні. .Інший улюблений твір Ruth Prawer Jhabvala «Вигнання в Лондоні» того періоду, який згадує молоду оповідачку про розтерзану діаспору в пансіоні її тітки, нагадує збляклу ауру післявоєнного Лондона. А «Репетитор» Нелл Фройденбергер детально описує напругу, як сексуальну, так і культурну, між прототипом американського підлітка в Бомбеї та її корінним індіанцем-вихователем. Але найкращою історією в The O. Henry Prize Stories 2005 має бути Шермана Алексі «Що ти закладаєш». I Will Redeem», яка описує тяжке становище безпритульного, за загальним визнанням «божевільного» корінного американця Спокана, коли він починає цілоденний пошук, щоб зібрати тисячу доларів, щоб викупити племінні регалії своєї бабусі в ломбарді. Очевидно, що теми оповідання великі й гострі; що примітно, так це те, що це вдається смішний, повний надії, злий і спокутливий водночас. Відмова оповідача впасти в жалю до себе чи мізантропію через його жалюгідне становище суперечить інтуїції, але звучить правдиво, і до того часу, коли історія досягає свого завершення, зовсім не неминучого та незвичайно щедрого духу, відчувається кожен дюйм його радості. .Зрештою, це функція короткого оповідання, яка переважає всі інші: здатність занурити читача в сфери неочікуваної радості. Хоча не всі оповідання в «Оповіданнях премії О. Генрі 2005» досягають цього так глибоко, як історія Алексі, кожна з них голосно розвінчує будь-яку дурницю про застарілість оповідання.