«…Ніколи знову не повернуться ті довгі, тихі вечори, під час яких Орзіріс, трохи насвистуючи, ходою лікаря-хірурга ходив між своїми бранцями; Леройд сидів у ніші, даючи йому мудрі поради щодо догляду за собаками, а Мельванів, звісивши ноги з викривленого сука дерева, ніби благословляючи, розмахував над нашими головами своїми чоботицями і захоплював нас то військовими та любовними оповіданнями, то звітами про свої дивовижні пригоди у різних містах та серед різних людей…»