Костянтина Ваншенкіна знають і люблять насамперед за його вірші, які стали справді народними піснями («Я люблю тебе, життя», «Як проводжають пароплави», «Альоша» та ін.) Книга відомого поета відрізняється від творів його «соратників за мемуарному цеху» насамперед тим, що в ній немає звичної цього жанру зосередженості на собі. Автор — лише один із членів Клубу, в якому можна зустріти Твардовського та Бернеса, Антокольського та Свєтлова, Висоцького та Стрільцова. Це розповідь про час і людей, розповідь цікава і доброзичлива, хоча часом і неупереджена. Є в ньому і смуток за минулими, і гіркота від нездійсненого... Але головне — є надія на краще, як і в кожному віршованому рядку Костянтина Ваншенкіна.