Ідея написати цю книгу прийшла разом із зрілим віком — дедалі менше моїх товаришів-однокашників залишається живим. Якщо вони не загинули трагічно в морі, то морське життя, тяжка робота не дозволили їм бути довгожителями. Колись у світлий радянський час профспілка добилася для капітанів-промисловців пенсії у 55-річному віці, бо у 50-ті, 60-ті, 70-ті роки рідко хто з них доживав до 60 років. Ми сумно жартували: «Капітани, як Маршали, на пенсію не йдуть». Основна частина моєї книги присвячується морю та морякам, загиблим та померлим. Нехай буде їм морський грунт і берегова суша м'якою периною. У «Сповіді капітана» я пишу про милих жінок. Пам'ять зберегла їхню красу і коротку мить, що подарували нам радість від життя, від молодості, від близькості. Неможливо бути моряку щасливим без жінки, без коханої жінки. Капітан Рябко