«…На бархані виросла постать. Не з'явилася, не прийшла, а саме виросла, ніби піднявся сам пісок, виліпивши статую людини. — Пісочник, — прошепотіла Анріка. Якщо пісочник спуститься за здобиччю, не думаю, що встигну вистрілити більше одного разу. Виникла думка, ну її, цю корову. Але поряд стояла Анріка, і відступати я не збирався. Пісочники зовні схожі на людей, але вони не люди. Вони немов пародія на нас. Форма життя, де органіка так міцно переплелася з мінералом, що не можна сказати, чого в них більше. Вони вільно проходять крізь пісок, а живуть у підземних печерах.– Бачиш! - Прокричав я пісочнику, піднімаючи самостріл. – Корова моя, не лізь!…»