Він сидить навпроти. Чужий і свій – одночасно. Колись епіцентр мого жіночого щастя, який зараз сприймається як невід'ємна частина минулого, але при цьому далекого, туманного і вже не важливого. Він – «був», у рамки «є» – не входить. «Ще два роки тому я знемагала в тужливому очікуванні тебе, вважаючи твої обійми рятівним колом, а сьогодні все – ніяк. Неначе серце перепрограмували…» Думки-спогади обурюють, але я стримуюсь, не вимовляю їх уголос. Пізно. Зізнаюся, я не можу впевнено сказати: кохання пройшло без сліду. Занадто легковажне пояснення для такого потужного почуття, що перевертає все з ніг на голову. Просто з'явилося щось не менш потужне, що заволокло те, що палахкотить і відводить від реальності. Розчарування? Може бути. Але я впевнена, що згодом це розчарування зробить мене відкритою для чогось нового.