У мемуарній літературі збереглося безліч суперечливих свідчень про Пушкіна-співрозмовника. Одні сучасники згадували, що з ним «коштувала його творів», у тому, що «він був душа, оживитель будь-якої розмови». Інші стверджували, що «Пушкін не справляв особливого ефекту, говорив трохи, більше про речі звичайнісінькі» і що у Пушкіна «за цілий вечір вирвалося тільки один примітний вираз». Насправді в колі близьких і цікавих йому людей Пушкін був винятково цікавим співрозмовником, тоді як у великому суспільстві чи серед людей чужих і байдужих він був замкнутий і мовчазний. Книга відомих пушкіністів Б.Л. Моздалевського та С.Я. Гессена воскресає слово Пушкіна, і через сторічний туман колишнього доноситься до нас, нехай слабка, часто спотворена, мова поета, «сонця російської поезії», того Пушкіна, з останнім словом якого вся Росія вдягнулась у глибоку жалобу.