Річкова хвиля, приглушено схлипуючи, зрідка обережно торкалася гумового борту човна. Олег повільно, намагаючись не порушувати тендітну тишу, опустив весло в прозорі, річкові струмені і навіщось подивився на небо. Темний силует шуліки монотонно креслив бездонну синяву з її білими хмарами, що байдуже дивляться на приречену землю. Вона десь там за цим синім склепінням. Наближається невблаганно, як сокира ката до шиї жертви. Дивно. Він не відчував її. Навпаки, тут серед цієї тиші, не слухом, якимось іншим почуттям, сприймаючи рух холодних, річкових потоків, рух гілок дерев і лісових трав, мовчання древнього каміння, він відчував подих вічності.