У неназваній країні ухвалено закон «Про право на життя», який гарантує охочим добровільну і гідну смерть. Влада вживлює чіп, який, крім зберігання паспортних даних, зчитує і показники здоров'я. Немічним і пенсіонерам пропонують: "Впиши своє ім'я в історію країни!", адже пенсії та допомоги платити нема чим. Тих, хто погодився на евтаназію, селять у розкішні пансіонати з парками та басейнами, дають рік, щоб записати важливі спогади, «відпочити перед дорогою», і – вирушить у «вічне життя», звільнивши економіку від тягаря власного життя. Вони й є – ушельці. А охочі дочекатися природної смерті живуть у обгороджених гетто з розвалюх, їм гарантовані баланда та дезінфекція раз на тиждень. Було? Було щось у класичних антиутопіях, щось у романі «Акімуди» Віктора Єрофєєва. Проте, Герой оповідання «Соціальний інстинкт» рятується у власному дитинстві, безвідповідальному та безпослідовному, і переносить читача від спогадів дитинства до умовного недалекого майбутнього.