Вапну репліку В. О. Ключевського про те, що «історичних письменників поєднує одну загальну якість — вони однаково не знають історії», можна обернути й іншою стороною, кинувши подібний закид історикам, які здебільшого недостатньо володіють письменницькою майстерністю. Висновок напрошується сам собою: історик і письменник — поєднання так само рідкісне, як і щасливе. Тут і слід назвати ім'я Казимира Валішевського, тим більше що на вітчизняній історико-літературній ниві він займає виняткове місце як за своїм походженням, так і дивовижною долею творів, ним створених. Польський історик і письменник, який писав, до речі сказати, французькою, народився 1849 року. Всесвітню популярність принесла Валишевському серія творів, присвячених російській історії XVI - XIX. століть, вивченню якої він віддав понад тридцять років життя, — «Іван Грозний». «Смутні часи», «Перші Романови», «Петро Великий», «Дочка Петра Великого», «Навколо трону», «Царство жінок», «Павло Перший» та інші. Остання книга цього циклу, присвячена Олександру Першому, вийшла 1925 року в Парижі, де десятьма роками пізніше автор і помер. Жанр і фактура книг Валішевського. мабуть, не мають аналогів у нашій історичній літературі — незважаючи на наукову основу, твори Валішевського читаються як захоплюючі історичні романи, і немає нічого дивного, що монографію про царювання Катерини Другий автор назвав у законах белетристики — «Роман імператриці». Тож питання «письменник чи історик» знімається єдиною, мабуть, відповіддю — «письменник-історик». Це поєднання та Забавно, щоб не сказати «дико», але праці Валишевського про російську історію були заборонені лише в одній країні світу – Росії. Заборона тривала аж до революції 1905 року, коли цензурні шлюзи були підняті і в вітчизні нашій для Валишевського настали справді червоні дні — книжки його починають видавати одразу п'ять видавництв; виходять і перші чотири томи повного зібрання творів Валішевського. Втім, «червоним дням» популярного письменника-історика межу поклала інша революція — Жовтнева. Валишевський був «закритий» наглухо та надовго. Однак тепер знову підтвердило стару істину, що історія повторюється. Чи не єдине досягнення нашої перебудови — гласність — торкнулося й літературної спадщини К. Валішевського: лише за останні два роки репринтним способом перевидано десяток його книг. Тож, здавалося б, ми вже й не маємо права рахувати твори Валішевського у ряді бібліографічних рідкісностей. Але це не так. Справа в тому, що перевидані лише великі книги-монографії, присвячені епохам російської історії. Але й досі сучасному читачеві залишаються невідомими твори Валішевського. в яких розповідається про окремі її епізоди. Втім, звинувачувати сучасних видавців у такому «недогляді» було б не зовсім справедливо, оскільки ці праці письменника-історика розкидані сторінками важкодоступної дореволюційної періодики, а якщо судити за каталогами «головної бібліотеки країни», то вони навіть не удостоїлися пристойної бібліографії. . Тим не менш, нам пощастило відшукати і для початку запропонувати читачам одне з них — історичний нарис «Бунт Стеньки Разіна». Як і в названих вище «великих» книгах Валишевського. читач не знайде тут «класової оцінки» подій і героїв, так само як і «соціально-економічних передумов, що зумовили кричущі протиріччя», а також «єдино правильного марксистсько-ленінсько-сталінського погляду на історію» — всього того, без чого, як нам здається цілком можна обійтися, коли йдеться про історію та літературу. Зате він знайде тут те, що відзначав такий суворий поціновувач, як Л. М. Толстой, котрий вважав книжки Валишевского «дуже цікавими» і який говорив, що це письменник «кількома штрихами передає головне, характерне». Крім того, завдяки легкому, витонченому стилю автора, чого не заперечували навіть найзавзятіші недруги Валишевського, читач отримає таку ж рідкісну в цьому жанрі можливість справді захоплюючого читання.

Предмова та публікація ОЛЕКСІЯ КАРЕТНИКОВА.

Опубліковано в журналі «Зміна» №2-3 за 1992 рік.