Переможна весна 1945 року. Червона Армія рветься до Берліна – «добити фашистську гадину у її лігві». Війна добігає кінця, і у солдатів уперше загарчала надія вижити. Але попереду ще останні бої – найважчі та кривавіші, які поділять їх на живих та мертвих… «Бої в Берліні йшли страшні. Під ногами валялися відірвані голови, було місиво. І чим ближче до центру, тим небезпечніше для життя. А жити хотілося! Ось ще один квартал, будинок, атака – і все! Пахне Перемогою! Але зробиш неправильний крок і – «привіт, Шишкін». Скільки хлопців втратили!.. Прапор був у кожного, але не кожному судилося його поставити...» «У Берліні я командував штурмовою групою. П'ять танків, взвод автоматників та взвод саперів. Ішли повільно вперед, притискаючись до стін будинків, щоб хоч один борт уберегти від фаустників. Хто на середину вулиці виїжджав, того одразу підпалювали. Дійшли до великого перехрестя, а через кутовий будинок суцільний вогонь. Вбивчий. Піхота залягла, а танки під «фаусти» та зенітки я не мав права бездумно пускати. Взяв автомат, виліз із танка і пішов на розвідку, а потім, разом із піхотою, поліз німців із будівлі викурювати. Перший поверх відбили, а на другому поверсі мені кулею прошило ногу наскрізь. Кістка не зачепила. Відтягли мене назад, занесли до якоїсь хати, там перев'язали. Хтось із наших сказав, що це будинок, де до війни жив фельдмаршал Паулюс. Два дні в санбаті відпочив «на лікарняному», а потім пошкутильгав назад у роту, без жодних там сентенцій, мовляв, не дай Бог загинути в лігві ворога, за мить до Перемоги. І не було в мене жодного жалю до себе чи страху смерті…»