«У той самий момент Ганнуся ще не підозрювала, що її так звати. Вона взагалі нічого не знала, крім спокою утробної пози і вологого безтурботного буття. Того самого, що передує основному. І раптом спокій її порушився: все навколо захиталося, закружляло. Спочатку спокійними поштовхами. Довго. Болісно. Потім стало натужно тиснути з усіх сторін. Випирати і виштовхувати із звичного розміреного життя. М'якій, податливій ще головці діставалося найбільше. Вона проти волі втискалася в неймовірно вузький тунель. Застрягла на кожному міліметрі. І голова повинна була розплющити, пізнаючи перший біль. Немовля підсвідомо повертало голівку, щоб протиснутися вперед. Спочатку - вбік, як би дивлячись на плече, потім - вниз, підборіддя до грудей. По-іншому не можна – зверху невблаганно підганяли. Потім тім'ячко вперлося знову, але вже щось м'якше. М'яке зачекало і піддалося. Дитина протиснулася, нарешті, завдяки чиїмось гумовим рукам, на боже світло…»