У романі «Лімпопо» — щоденнику панночки-страусихи, перекладеному мовою homo sapiens і опублікованому Гезою Сьочем — ми потрапляємо на страусину ферму, розташовану «десь у Східній Європі», мешканці якої хочуть зрозуміти, чому їм так незатишно в непогано опалюваних вольєрах ферми. Чому ночами їм чується поклик іншої батьківщини, іншого буття, іншого континенту, який обіцяє свободу? Чи може страус навчитися літати, якщо природою йому дано крила? І чи може він утекти? І куди? І що взагалі означає політ? Чи не так, знайомі питання? Пам'ятається, про таку спробу позбутися неволі нам розповідав Джордж Оруелл у «Скотному дворі». І про те, чим усе це скінчилося. Пізніше зовсім іншу, але теж з життя тварин, історію нам повідав американець Річард Бах у своїй філософсько-метафізичній притчі «Чайка на ім'я Джонатан Лівінгстон». А наш сучасник Віктор Пєлєвін у своїй ранній повісті «Затворник і Шестипалий», пародуючи «Джонатана», написав історію про втечу двох курчат-бройлерів із птахокомбінату імені Луначарського, які теж, до речі, ламають голову над загадковим явищем, яке називають польотом. чужий у своїй повній гротеску, мовної гри та неповторного гумору казці і Геза Січ, що навмисно змішує старомодні прийоми письма (тут і знайдений рукопис, і оповідач-посередник, і лінійний розвиток сюжету, і навіть позитивний герой, точніше сказати, героїня) атрибутами постмодерного листа — численними відступами, коментарями та цитуванням ідей і текстів, запозичених і своїх, поетичних, філософських і соціальних.