Вступ У блискучій плеяді імен російських поетів початку XX століття ім'я Миколи Клюєва стоїть окремо, ніби осторонь інших. Його шлях здається нерівним, незрозумілим, більш прихованим, ніж в інших його сучасників, а його доля – драматичніша, безрадісніша. «Народний поет», чиє ім'я гриміло колись по всій Росії, він виявився з кінця 1920-х років на півстоліття витісненим із рідної культури. Співучасник літературних рухів 1910-х років, Клюєв листувався і спілкувався з Блоком, зустрічався з Брюсовим та Андрієм Білим, Гумільовим та Ахматовою, дружив з Єсеніним. Але на Парнасі російського Срібного віку він так і не зайняв рівного їм місця. Він був духовним вождем новоселянського напряму, що зародився незадовго до 1917 року в літературі (Єсенін, Кличків, Ширяєвець та ін); але ця група розпалася, не встигнувши самовизначитися. Питання про значення творчої спадщини Клюєва досі породжує гострі, запеклі суперечки.