— Костянтине Дмитровичу, що ви робите? — Лера войовничо складає руки на грудях, а голос тремтить. - У мене дитина спить. Хіба вам не час додому? — Я начебто ясно дав зрозуміти, що маю намір пити чай, — безпристрасно відповідаю. Бачу, як у її очах збираються сльози. Губи кусає, явно набираючись сил, щоб почати говорити: — Зупинись, Кість, — нарешті вичавлює. — Давай просто вдамо, що не знаємо один одного. Іди, будь ласка! Це боляче. Мені — зі зрозумілих причин. Я любив її. Мріяв із нею сім'ю збудувати. А вона зрадила мене. Але їй чому боляче? Це неозброєним оком видно. Щось у її реакції змушує засумніватись у реальності того, що змусило нас розлучитися чотири роки тому… ХЕ