Це квітень 1962 року. Корейська війна загострилася, і США щосили намагаються утримати росіян і китайців на північ від 38-ї паралелі. Усі боїться далеко, але це не означає, що космічна гонка програна. NASA вирішує шукати своїх астронавтів деінде: тринадцять жінок-пілотів, які пройшли ті самі випробування, що й початкові кандидати-чоловіки. Це Mercury 13: Джеррі Кобб, Джейні Харт, Міртл Кейгл, Джеррі Слоун, Ян Дітріх, Маріон Дітріх, Берніс Стедман, Воллі Фанк, Сара Горелік, Джин Нора Стамбо, Джин Хіксон, Ріа Херрл та Ірен Левертон. Одна з цих жінок стане першою американкою в космосі. Інший стане першим американцем, який вийде у відкритий космос. Можливо, хтось навіть стане першою людиною, яка ступить на Місяць. Під поверхнею Атлантичного океану, глибоко в западині Пуерто-Ріко на північ від Сан-Хуана, лежить відро для плівки з супутника-розвідника KH-4 Corona. Він мав бути спійманий у повітрі C-130 із 6549-ї тестової групи. Цього не сталося. Тож батискаф ВМС США «Трієст II» повинен опуститися на двадцять тисяч футів, щоб дістати відро, туди, куди ніколи не потрапляло світло й тиск становить чотири тонни на квадратний дюйм. Але в глибинах є більше, ніж хтось очікував, набагато більше. Це не наш світ. Але це майже так.