Радянський агроном Трохим Лисенко став однією з найвідоміших постатей у науці двадцятого століття після того, як його генетичні теорії були дискредитовані десятиліття тому. Проте деякі вчені, навіть на Заході, тепер стверджують, що відкриття в галузі епігенетики доводять, що він був правий. Прагнучи докопатися до реабілітації Лисенка в певних російських наукових колах, Лорен Грем знову відкриває справу, надаючи його теоріям неупереджений розгляд, щоб визначити, чи підтверджують нові розробки в молекулярній біології його твердження.

У 1930-х роках Лисенко висунув «теорію поживних речовин», щоб пояснити розвиток рослин, ґрунтуючись на експериментах, які, як він стверджував, показали, що можна маніпулювати умовами навколишнього середовища, такими як температура, для перетворення сорту озимої пшениці на сорт ярої. Основним механізмом спадковості він вважав успадкування набутих характеристик, яке він назвав «інтерналізацією умов середовища». Хоча його методи були помилковими і його результати ніколи не повторювалися, його ідеї впали на сприятливий ґрунт під час масового голоду в Радянському Союзі.

Нещодавно гіпотеза під назвою епігенетична трансгенераційна спадковість припустила, що набуті характеристики можуть справді іноді передаватися нащадкам. Деякі біологи заперечують докази цієї гіпотези. Лорен Грем розглядає ці аргументи як у Росії, так і на Заході, і показує, як у Росії політичні течії особливо впливають на дебати.