Про Маяковського писали багато хто. Його поему «150 000 000» Ленін назвав «вигадливою та штукарською». Троцький вважав, що «сатира Маяковського бігла та поверхова». Сталін заявив, що вважає його «найкращим і найталановитішим поетом нашої Радянської епохи». Сам Маяковський, звертаючись до нас (тобто до «товаришів-нащадків») жартівливо сказав, що «жив такий співак кип'яченої і затятий ворог води сирої». І додав уже серйозно: «Я сам розповім про час і про себе». Звернімо увагу, розповідь про час поставлена на перше місце. Тому що час, у якому творив поет, творив людські долі. Маяковський нам нічого не розповів. Не встиг. За нього це зробили його сучасники. Варто було до розповіді про час, в якому жив поет, додати спогади тих, хто знав поета, як несподівано виник зовсім інший образ Володимира Маяковського, поета, громадянина країни Рад та просто людину. Текст друкується в авторській редакції