Усім відомо, що більшість тварин не розрізняють кольори. Але у тварин дальтонізм успішно компенсується загостреним слухом, нюхом та іншими органами чуття. А яке людині жити у світі, позбавленому фарб? Жити — ніби в рамках чорно-білого фільму, не маючи можливості оцінити у всій повноті красу навколишнього світу — багряний захід сонця, бірюзове море, поля золотої пшениці? белетриста розповідає про подорож на екзотичні острови Мікронезії, де ось уже багато століть живуть люди, які страждають на спадковий дальтонізм. Яким постає перед ними наш світ? Чи впливає ця особливість з їхньої емоції, уяву, спосіб мислення? Чим вони компенсують відсутність кольору? І, нарешті, із чим пов'язаний чорно-білий зір островитян і чи можна їм допомогти?