Історія - багатоваріантна. Завжди можна уявити, що було б, якби Микола II не зрікся, або не розстріляв робочу демонстрацію в центрі столиці в січні 1905 року. Варіантів буде кілька, бо від кожної події, що відбулася або не відбулася, відходить не одна можливість, а відразу кілька. У той же час історія однолінійна. Те, що сталося, вже сталося, що сталося безповоротно і необоротно. Власне кажучи, поєднання багатоваріантності та незворотності, багатолінійності та односпрямованості, і робить історію такою цікавою. У цьому останньому випадку найцікавіше ті, хто програв в історії, але вижив. Василь Віталійович Шульгін і був таким, хто програв, але вижив. Депутат усіх чотирьох, дореволюційних Дум, російський націоналіст, під час антисемітської справи Бейліса, який виступив на боці хибно звинуваченого єврея; учасник білогвардійського руху, емігрант, радянський ув'язнений, амністований Хрущовим; пенсіонер, який тихо жив у місті Володимирі, що знявся у двох радянських фільмах, «Перед судом історії» та «Операція «Трест», у яких він зіграв самого себе, Шульгін на схилі років згадував усе своє життя, а Ростислав Красюков старанно ці спогади записував. Кожен, хто читав мемуари Шульгіна, погодиться, що Ростиславу Красюкову вдалося зберегти інтонацію Шульгіна. Вона - впізнавана. Впізнаємо і він сам, політик, який програв, який зовсім не вірить у те, що програв назавжди. Прощений Радянською владою, який знімається в пропагандистських фільмах, він упевнений у тому, що розумніші за своїх переможців, які не миттям, так катанням, виконуватимуть, та й уже виконують, великодержавну, націоналістичну політику. У всьому тому, що намовляв Шульгін Красюкову, є саме ця яскрава, лякаюча, а може й обнадійлива риса. Ніщо ніколи не втрачено ні в політиці, ні в історії. Нікого не можна вважати таким, що остаточно і безповоротно програв.