Федор Іванович займає особливе місце серед російських монархів. Справа не тільки в тому, що він останній представник династії, що керувала Росією понад сім століть. Загадка царя Федора не давала спокою ні його сучасникам, ні пізнішим історикам. Одні бачили в ньому недоумкуватого дурника, не здатного до управління країною. Для інших (і автор книги належить до них) цар Федір Іванович — насамперед святий, канонізований Російською церквою, а його зовнішня відгородженість від влади — свідчення невпинного духовного служіння Росії. Хоч би як ставитися до постаті «останнього Рюриковича на троні», слід визнати: саме у його царювання (1584—1598) Росія як змогла подолати жахливі наслідки попереднього правління царя Івана Грозного, а й добилася видатних успіхів у своєму історичному розвитку. Саме за «слабкого» царя Федора (і його безпосередньої участі) у Росії запроваджено патріаршество; при ньому будувалися нові міста та ґрунтувалися монастирі; при ньому Росія здобула військову перемогу над Швецією, взявши реванш за поразку в Лівонській війні, зуміла закріпитися на Уралі та в Західному Сибіру. Так благом чи ні було для Росії правління «царя-ченця», що цурається мирських справ? Свою відповідь на це запитання дає авторка книги, відомий історик Дмитро Володихін.