«Осінні дні. Тихо та сумно. Ще стоять десь у просторі бурих порожніх полів, як забуті маленькі шеренги крижів нового хліба. Золоті вечори в косому сонці. Тихі та м'які путівці. Куряться золотим пилом за нечутним возом. Тихі та осінні гаї в позолоті, м'які та теплі, суворі та холодні за ними, на дальній узгір'ї, похмурі бори. І так спокійно дивиться за ним у далечінь, чиста-чиста, як очі дитини. Як вирізані із золотого паперу, чітко стоять-ідуть старовинні берези. Ідуть і дрімають. Усюди чуйний спокій погожих осінніх днів, забутих вітром. А налетить і перебудорить незабаром, закрутить і захлине, і побіжать у каламутну далечінь придорожні берези, і заплачуть гаї. Ми сидимо на голому бугрі за селом. Звідси далеко видно…»