У Грузії прийнято шукати поетичність. І вона там є, причому справжня. А це велика рідкість. На цій землі вічне просвічує у повсякденному, переплавляючись у красу та стиль. Гурам Сванідзе створює тут сильну та чесну прозу. Грузинський письменник знайшов доступний спосіб розповісти про людей, про їхні стосунки один з одним, з природою, з історією та з сьогоднішнім днем. Він не видає рецептів щастя, алгоритмів порятунку чи скриптів для отримання радості з буття. Його розповіді - не нагромадження картин минулого, крізь яке манить золотий вік. Це притчі, іронічні та по-справжньому добрі, від яких щемить серце і захоплює дух. Він проводить кордон між справжнім і міражем, залишаючи за дужками фантомні дихотомії з їхньою затяжною сваркою. Він розуміє місце людини у світі і перестає його опротестовувати. Немов вторячи біблійному Екклесіясту, він вибирає серединний шлях – намацати свій захід і довіритися йому, щоб вдихати та відчувати щастя. У цій прозі – багато енергії: вона нікого не залишить порожнім і байдужим, дасть імпульс для роботи душі.