Ці мотоцикли ми вистраждали, заслужили, заробили. Вони стали нашими по праву. Ми заплатили за них кровними грошима, ми горбатилися на них цілих два роки. Чому ж тоді все так дивно дивляться на нас? Куди поділися привітні господарі кафе, привітні офіціантки, доброзичливі далекобійники та просто добрячі-автомобілісти? Чому, ну чому за всю подорож, за тисячі кілометрів я так і не побачила співчутливої особи? Адже погодка явно не для прогулянок на мотоциклі, начебто, пошкодувати нас треба, так ні — скрізь зустрічають байдужі, іноді неприязні, а то й відверто зловтішні погляди. Невже у цьому винні саме наші мотоцикли?