«Є щось сумне в швидкоплинності молодого вечора. Здійснивши покладений денний шлях і відпаливши поганим жаром, втомлене, набрякле сонце західно загинуло за сусідній будинок, і життя у дворі, здається, почало потроху копошитися, оживати. Повільно, статечно. з саду мальовничий рудий кіт Варсонофій в білих шкарпетках. У спеку кіт відсипався на витертому чи не в блиск його боками розпаду яблуні під тісною, щільною тінню, обдуваний рідкісними, млявими наскоками вітерця. Вже посеред двору і в той самий момент, коли кіт до хрускоту в кісточках потягувався, майже торкаючись животом землі, під ним промайнуло крихітне облізле курча...»