Повстаньте, сини Борогравії, на захист Батьківщини-Матері! (У черговий раз.) Злісні та віроломні сусіди, які тільки й мріють, як захопити Борогравію, знову біля її кордонів! Вони просто повинні бути злими і віроломними - бо ми - миролюбний і чесний народ, чи не так? Так що в тому, що ми безперервно воюємо, просто повинна бути їх вина, чи не так? Але ось проблемка. Маленька, але все ж таки. Сини у Борогравії начебто, ну, того. Скінчилися. У тих, що залишилися, загалом рук немає. Або ніг. Або ще якихось важливих для захисту Батьківщини речей. Тут не те, що воювати, тут і на полях не попрацюєш. Тож картопля теж закінчується. Власне, закінчується кора з дерев. І тут самі по собі на думку останнім рекрутам починають приходити питання. Наприклад, такі. Так, ми, звичайно, горда країна, але чим саме ми пишаємось? Ми, звичайно, всі до одного готові померти за Батьківщину, але чомусь за нашою готовністю доводиться незмінно стежити за спеціальним політичним корпусом? І за що, власне, ми б'ємося, якщо всі добрі люди цієї країни перебувають у цьому невеликому бараку рекрутів? Втім, усі ці питання лише до моменту появи ворога. Війна – це війна. Думати в ній ніколи, в ній треба вбивати. Вбивати людей, проти яких ти нічого, власне, не маєш, і які проти тебе теж нічого не вміють, і вбивати без вагань швидко і чітко. Інакше вони тебе уб'ють. І не забувай стежити за власним офіцером! Бо якщо вороги найбільше на світі хочуть не зустрітися з тобою, то саме твій власний офіцер хоче, щоб ти помер за Батьківщину-Мати.