Спочатку Ліду кинула мати — просто поїхала і не повернулася, залишивши доньку на виховання бабусі в глухому селі. Так дівчинка й росла — із твердим переконанням, що нікому не потрібна. Потім її кидали чоловіки — так само, як свого часу мати: несподівано, підло, несправедливо. Так що кожного разу хотілося кричати: «Мій любий, що тобі я зробила?» А нічого не зробила. Просто була запрограмована на самотність, тугу, невдале життя. Її, як Кая в «Сніговій королеві», зачарували, заморозили серце. І Ліда не сумнівалася, що розморозити його не можна. Та вона й не хотіла — жити з льодяницею замість серця навіть зручно: ні мук совісті, ні страждань. І кохання теж немає – щоб потім не розчаровуватися. Одного Ліда не врахувала – без кохання жити неможливо. І вона обов'язково приходить — навіть якщо ти відчайдушно їй пручаєшся.