Це не роман. І не «роман в есе», як, за влучним визначенням моєї подруги і за сумісництвом – літредактора, було позначено жанр «Моїй одеської мови». Це не крик душі та не шепіт серця. Не смуток розуму і не пошук будь-чого: себе, істини, правди… Це симпатична реакція. Мені весь час здається, що на мені стоїть тавро. І воно постійно свербить. Якби воно було колись як звичайне татуювання, там було б одне слово – «Одеса». Автор